НАРАТИВНА СТРАТЕГІЯ В РОМАНІ ПЕРА ПЕТТЕРСОНА «ВЕРХИ НА КРАДЕНИХ КОНЯХ»

Анотація

У статті досліджується своєрідність наративної стратегії в романі Пера Петтерсона «Верхи на крадених конях». Зазначається, що референтна компетенція наратора в романі є основним критерієм, за яким доцільно досліджувати оповідну картину світу в межах створеного автором художнього простору, що змінюється з огляду на те, хто перебирає на себе роль наративної інстанції. Наголошується, що у творі функціонує гомодієтетичний тип наратора, який, безсумнівно, відповідає природі жанру роману-сповіді. Роль оповідача акумулюється в головному героєві роману, який розширює оповідне полотно стратегічно зумовленими ретроспективними вставками. Акцентується увага на тому, що співіснування сучасного й минулого, об’єктивного й суб’єктивного в романі є сюжетогенним і виражається не лише в ідейному змісті тексту, а й у специфіці жанру, композиції й оригінальному використанні форм наративної стратегії. У даному романному контексті говоримо про експліцитного наратора, який характеризується об’єктивністю (в тексті мінімалізуються лексичні показники, що вказують на особисте ставлення оповідача до певного персонажа чи події), умотивованістю факту нарації, всеобізнаністю в межах заявленого хронотопу. Стверджується, що наративна складова роману є досить різновекторною, тому сприяє фіктивна нульова фокалізація, що є мотиватором постмодерної гри автора з реципієнтом. Для хронотопу властива внутрішня фокалізація, оскільки значна частина оповіді – це спогад і рефлексія героя-наратора. Встановлено, що наративна стратегія роману детермінує численні радикальні потрактування художніх ситуацій, надає ознак притчевості творові, створює ефект хиткості, примарності буття, стимулює реципієнта до самостійного пошуку істини. Художня розповідь не залежить від хронології, складові елементи оповіді мають інверсивний, сегментний характер, який дозволяє транслювати більш об’ємну картину художнього простору й тенденцій його функціонування. Репрезентовані форми наративу в романі актуалізують «онтологічну інтригу», засновану на відтворенні індивідуальних міфопоетичних моделей, співіснування яких найповніше розкриває сюжет руху до істини.